Зручний, як фотель! Сідло мяко пружинило на вибоїнах і
бруківці, величезні (саме так я їх сприймала) колеса оберталися і мене
сповнювало відчуття життєвої дороги – ніби все не просто так, ніби кожна
згладжена вибоїна і є це життя. Одним словом, відчуття повної присутности. Я нечасто
на ньому каталася – зносити це чудо завважки понад двадцять кілограмів з
шостого поверху самотужки було мені не під силу, - а проте (чи саме завдяки
цьому) кожна мандрівка наповнювала враженнями, гордістю за подолані страхи і
гарним настроєм. Я памятаю ранкову каву на Вірменській, поїздки на Шувар по
фрукти і безконечні кола на стадіоні, памятаю також падіння на бруківці, свист
у вухах від маршруток, що проїжджають поруч і кожні перші кілька метрів, коли
мені особливо важко втримувати рівновагу. Так, я так і не відчула себе
невимушено й органічно, продовжувала боятися спусків і понад усе мріяла, щоб
хтось зазнимкував мене на велосипеді, а я гордо виставила б цю світлину у
фейсбуці. Мріяла, а попросити когось соромилась, тому тепер не маю навіть
знимки свого двоколісного друга. Велосипед у мене вкрали…
Це ніби прощальний лист. Я сумую за
ним, але розумію, що ця подія логічна – я любила роверка, не хотіла продавати,
але й кататися часто не могла (через його вагу). Я довго думала, що ж мені
робити, аж ось він зник. Тепер мені не
треба про це думати, проте мучить відчуття несправдливости, що комусь так легко
дісталось те, про що я довго мріяла.
