Смакує до кави 23 - Про вчасно., невчасно, і ніжність буття

 

Дуже часто нам це важко визнати, повірити, довіритись - але те, що відбувається, відбувається вчасно. Просто ми не завжди і далеко не все знаємо, просто єдине, що нам залишається - це бути найкращою версією себе тут і зараз. 

Здавалося б, ці висновки не дуже поєднуються із книжкою - четвертою і завершальною із серії про життя і пригоди Лінки. Якщо б мені треба було робити якісь узагальнення, то я назвала б цю серію "становленням жінки", але на щастя, мені не потрібно робити ніяких пафосних узагальнень - і книжка може залишитись просто цікавим епізодом відпочинку та дозвілля у моєму житті. Історія вагітности не дуже вписується у моє теперішнє повсякдення - принаймні, я так думала, коли брала книжку в бібліотеці лише для того, щоб "закрити серію", адже попередні три прочитала дуже давно. А тоді я дізналася про те, що одна дуже близька мені людина якраз на цьому шляху. А крім того, таки приємно було згадати, як воно було вперше, уже понад 12 років тому, коли відбувалося становлення мого особистого материнства. Хай які різні, індивідуальні та неповторні наші історії, усе ж більшість із них поєднує невимовна ніжність та вразливість жінки у вагітному стані, яка неймовірно поєднується із силою та всемогутністю. Молоко з медом - гарна назва, вона багато що пояснює, у ній можна шукати і викристалізовувати сенси. А можна просто прочитати цікаву книжку, відкинувши щоденні тривоги і насолоджуючись кавою і корисними домашніми цукерками "молоко з медом".

Для цих цукерок я використала (вся порція на світлині)

200 г сухого молока

1 скл дрібної кокосової стружки (+2-3 столові ложки для обкачування)

2-3 ст. ложки рідкого або розтопленого на водяній бані меду

2-3 ст. ложки розтопленої на водяній бані кокосової олії

2-3 ст. ложки холодної кип'яченої води

Усі складники добре вимішати, сформувати кульки, обваляти у кокосовій стружці. Можна їсти одразу, а можна трохи потримати у холодильнику - там цукерочки затверднуть.

Ця книжка нагадала мені про те, про що точно не варто забувати: саме ота ніжність, що "запускається" під час вагітности, допомагає пережити хронічну втому і невиспаність "немовлячого" періоду материнства. З часом вона (нестримна ніжність) трохи забувається, але варто відродити її і для инших "складних часів", наприклад, підліткової впертости чи супротиву дошкільняти. 

Смакує до кави - 21. Про їжу і генетичну пам'ять

Я ніколи не знала, як моя родина пережила Голодомор. моя бабуся і дідусь народилися якраз 33-ого, значно східніше від Львова, і вочевидь, якось їхні сім'ї це мало зачепити, хоч вони й не могли про це пам'ятати. Я завжди вважала, що неістотно. Знала про важкі воєнні і повоєнні роки в обох сторін, про переховування і недоїдання. але тема не піднімалася в сімейних обговореннях, чи може, навмисне замовчувалась? В будь-якому разі, оця книжка, книжка про економічну внутрішню еміграцію, про зростання соціяльного невдоволення тощо, виявилася для мене передусім книжкою ... про їжу. Я починала відчувати голод щоразу прочитавши кілька сторінок, голодніла навіть коли все було добре просто від передчуття, що все стане вкрай зле! і так воно і ставало. Ще й цей карантин з небезпекою швендяння на закупи, з неможливістю послати дітей у ближній магазин "по шоколадку" підсилювали "голодний стрес" і тривогу на тему "нема що їсти". Я вже понад місяць як дочитала книжку, а тривога мене ще так остаточно й не відпустила, я розумію, що справа не лише у книжці, а й в тому, на який час вона попала, та все ж... Книжка дуже груба, вона мені довго розчитувалась, а потім ще довго читалась уже в звичному темпі, і майже весь час я готувала щось масне, солодке і калорійне, бо лише це допомагало пригасити внутрішню тривогу, важко було вибрати щось одне для допису... зрештою я вирішила вибрати ці "енергетичні батончики" домашнього приготування, бо саме їх я б пекла у далеку дорогу. (і саме з їх допомогою намагалась внести щось корисне в цю харчову манію). Отож,

ІНГРЕДІЄНТИ: - кефір - 1 склянка, - яйце - 1 шт., - мед - 2-3 ст.л., - кориця, ванілін - за смаком, - вівсянка (або суміш кількох злаків) - приблизно 2 склянки, - горіхи, насіння, сухофрукти, кокосова стружка - за смаком.

Спочатку треба вимішати кефір із яйцем та медом (його можна не додавати, я давала, поки не скінчився), додати пластівці та кокосову стружку, та залишити на хвилин 20. Поки пластівці набухають, готуємо горішки, насіння і сухофрукти - що треба, подрібнюємо, за бажанням підсмажуємо тощо, а тоді вимішуємо із загальною масою, та залишаємо хвилин на 15 ще. тоді формуємо батончики (прямокутні, овальні чи круглі), і ось тут мене спіткало випробування, бо тісто липло до рук і розсипалося, тож зрештою я придумала використати силіконові формочки як пісочні пасочки, сформувавши в них батончики, а потім витрусивши одразу в бритванку на пергамент. випікати в розігрітій духовці при180 градусів до золотистого кольору.

Пробуйте, смакуйте! І нехай наша генетична пам'ять зрештою зцілиться, а загроза голоду ніколи не буде реальною.

Завдяки карантину :)

Бачу, що треба вводити новий хештег #завдяки_карантину , бо в мене вже назбиралася купка здійснень, яких би не було, якби не цей карантин, і безперечно, було б щось инше, але ж можна бути вдячною за це ) І якщо відкинути те, що я пересварилася з усіма в хаті, поправилась на ті зайві кілограми, відсутністю яких так тішилася ще минулого літа, з нервів роздряпала собі всі непомітні цяточки на обличчі до рівня кратерів, то принаймні я можу тішитися, що  

• довишивала свій перший великодній рушничок, хоч і не мала нагоди його вигуляти, але ж інтернет це компенсує )
• пройшла німецький курс Duolingo і розпочала італійський

• на ходу перекладаючи з російської, перечитала дітям свої улюблені дитячі детективи
• таки намалювала одну писанку - 48 клинців - через тиждень після Великодня, але оскільки так і не зібрадлась заради одної писанки розвести фарбу, нараі залишила її так
• нарешті мене відпустив спротив до читання, що напав був на мене на початку карантину, і тепер я читаю, певно, більше, аніж до карантину, і вже точно більше, ніж читала би в цю пору без карантину (бо треба було б гуляти). Зокрема дочитую\перечитую позичені й захом'ячені книжки, і готую безжальну чистку домашньої бібліотеки
• ага, і то не зовсім незвично для мене, але тепер я реально печу щодня, експериментую і випробовую нові рецепти (час від часу)

Карантин ще не закінчився, так що to be continued... :)

Смакує до кави - 20. Погляд в минуле

Коли до мене потрапила оця книжка, я очікувала якихось національних стереотипів, чи жіночої історії з прив'язкою до місця (ну бо сприймала "Полька" як "мешканка Польщі"), але аж ніяк не щоденника вагітности. 

Хоч як мені подобається вести різноманітні щоденники та нотатники, я ніколи не можу робити це регулярно, тож ніколи не маю якоїсь повної чи послідовної картини. І кожен раз обіцяючи собі бути послідовною, я маю трьох дітей, але жодного щоденника вагітности, хоч обіцяла собі мати такі з юного віку, ну але не склалося ))). Як і більшість важливих та емоційно насичених періодів, ці минулися незадокументованими. Але пам'ять мене наразі не зраджує, тож я не сильно потерпаю з цього приводу. Ну але цілком мені було зрозуміло, що професійна письменниця не промине прожити з читачем такі важливі моменти та події. Із цього всього вже на початку книжки в мене були два стійкі "попередні" враження, які протримались аж до кінця читання. 

• Перше: мені ця книжка не на часі, ну зовсім не в тему, адже наймолодшій дитині скоро три рочки, я подумую про особистий розвиток та професійну реалізацію, і просто-на-просто втомилася від "вічного декрету". 
• Друге: оце відчуття, що в мене усе  було "не так", якісь цілком инші переживання, хвилювання, і навіть фізично инші відчуття. 

Тепер я собі думаю, що найкращий час читати цю книжку - десь перший рік після народження дитини, не варто читати її, якщо ви вагітні чи ще не маєте дітей, аби не проєктувати на себе чужий досвід. Бо як на мене, в авторки і водночас героїні все було доволі непросто, її зживання зі своїм станом відбувалося аж ніяк не так м'яко і природньо, як це було в мене. Мене дивує, що з власного вибору цей її шлях супроводжувався иншими стресовими подіями на кшталт мандрівок, переїздів тощо (я особисто таких стресів під час усіх вагітностей старанно уникала, невідворотний максимум для мене - це був захист диплому на шостому місяці першої вагітности. Але це я - я узагалі важко сприймаю всі зміни, що вимагають свідомости і рішень, важко до них адаптуюся, водночас те, що міняється і проходить без мого свідомого втручання, викликає більше довіри і менше стресу).

Два вечори я смакувала цією книжкою, пляцка вистачило на менше (ну бо на відміну від книжки, пляцком довелося ділитися )). Рецепт простенький і не новенький - оселився в записничку під назвою "Чорний маклер", - на нього йде будь-яке старе варення, якого ніхто не хоче їсти, але цього разу в мене було не варення,а переброджені засипані цукром чорниці дворічної давности, і результат перевершив будь-які очікування, бо вийшла неймовірна смакота! Отож, викладаємо у миску склянку варення, додаємо до неї склянку цукру (я завжди беру не більш, аніж пів склянки, адже варення й так солодке), старанно вимішуємо із чубною чайною ложкою соди і залишаємо на годину. За годину маємо цілу миску пишної піни, до неї додаємо два яйця, склянку молока, дві склянки борошна, старанно вимішуємо. з густого, як сметана, тіста можна спекти один пружний пляцок, або два тонші, які перемастити збитою сметанкою. хоча я цього зазвичай не роблю - не встигаю. З цього тіста також можна спекти смачні порційні кексики. Смачного!

Смакує до пива - Х або карантинні корективи

Знайомтесь - гризлики! Смакуватимуть вони чудово і до кави, але тут цілком инша історія, в основі якої - зізнання. Ви, мабуть, помітили, що книжки на світлині - російською мовою. Хто мене знає в реальності, майже напевно знає також, що я не розмовляю російською, не читаю і дуже погано її розумію. Але наваажуся зізнатися, із задоволенням читати я почала семе російською - в дев'ять років. Вміла читати я задовго до того, українською, з чотирьох років, але заняття це було для мене просто нестерпне, батькам доводилось мене довго вмовляти, залякувати, погрожувати і сварити, аби я прочитала хоч кілька речень. Я дуже добре пам'ятаю, як текст не співвідносився з уявою ну зовсім, жоден сюжет мене не захоплював. І якось у третьому класі однокласниця показала мені книжку, яку вона читала "у вільний час". Сама ідея "читати у вільний час" видалась мені позбавленою сенсу, але книжку я переглянула, прочитавши назву "П'ять юних сищіков і вьорний пєс". Сторінка за сторінкою на перерві, і я "зачепилася", підключилася уява, сюжет ожив і захопив мене цілком, книжку я позичила, потім наступні дві, далі вже хтось із маминих знайомих привіз мені на подарунок ще дві чи три з Києва (у Львові їх годі було знайти), ще кілька виявилися у бібліотеці. Загалом, за кілька років я прочитала все, що знайшлося у російському перекладі цієї авторки (Енід Блайтон, українською знайшлася лише маленька малючкова книжечка "Знамените каченя Тім", теж цікава, але однозначно для дітей 4-5 років). Але я досі не знаю, як би ці книжки нормально "звучали", бо читаю я їх для себе так, ніби їх написано українською, а чи якимось неоковирним суржиком, адже російської я не знаю і ніколи не мала бажання вивчити. Зрештою, це тільки переклад, і як тільки дозволив рівень знань та інтернет, я перечитала купу книжок цієї авторки в ориґіналі, англійською. Потім хтось вправно "почистив" піратські сайти, безкоштовні екземпляри зникли, кілька книжок знайшлися на секонді, і осіли у мене на поличці. Зрештою, їх авторка була надзвичайно продуктивна, але в більшості її серій оспівується дитяча і юнацька дружба та пригоди. Часом це пригоди чарівні, з феями та иншими казковими істотами, часом шпигунсько-детективні, до яких належить і серія про п'ятьох юних нишпорок, а ще є кілька захопливих серій про життя і навчання в елітних британських школах-інтернатах (до речі, багато чого з опису Гоґвортсу мені перегукується з її "інтернатними історіями"). До чого це я? Та до того ж карантину, що закрив бібліотеки й примусив обережніше ставитись до своїх витрат. Тож я свіжим поглядом окинула численні книжкові полички, і взялась читати дітям книжки, якими сама колись захоплювалась. Звісно, я не читаю їм російською, а перекладаю на ходу, і це ще той квест! До цих книжечок мені добре посмакували "гризлики" (це я їх так обізвала, у базовому рецепті в інтернеті їх названо "хачапурі для лінивих", але оскільки воно аж ніяк не схоже на хачапурі, і рецепт навряд чи для лінивих, то цю назву я відкинула). Отож, рецепт для тих, хто по нього сюди заглянув:

100 мл. кефіру
1 яйце
пів чайної ложки соди 
дрібка соли
50 г твердого сиру
2-3 зелені цибульки
250 г борошна

Змішати в горнятку кефір із яйцем та сіллю, у мисці - борошно із содою в мисочці. Вимісити разом, додавши дрібно насічену цибульку і натертий на грубій терці сир. Тісто має вийти м'яке й еластичне, розділити на дві частини і з кожної сформувати руками або розтачати тачівкою паляничку приблизно 25 см в діяметрі. розрізати кожну на 8 секторів і смажити ці трикутнички  з обох боків у розігрітій олії. До пива - смакота ), до кави - теж (якщо залишиться). На цих світлинах - подвійна порція.

Смакує до кави - 19. Карантинна ретроспектива і морквяний торт

Чи не останнім моїм "виходом в люди" перед карантином стала здибанка книжкового клубу - задля обговорення книжки зі світлини (Карлос руїз Сафон "Тінь вітру"). Принаймні це була остання із доволі рідкісних вилазка без дітей. Вона взагалі була незвична: я обдумувала, що одягнути, вигуляла масивний бісерний кулон із пам'ятним каменем, а ще мене страшенно натерли черевики - надзвичайно стильні жовто-чорні "гади", які мене ніколи не натирали - бо я помилкво одягнула чоловікові шкарпетки (ага, у нас є однакові пари Dodosocks, але як можна було помилитися при його 45-ому розмірі, а моєму 36, я досі не розумію!)). На момент зустрічі від зазнимкованого торта навіть крихт не залишилось, а спільне у нього із книжкою те, що і книжка і торт виявилися чимось більшим, ніж я очікувала. Зараз навіть не знаю, з чого почати... 

Почну з торта! Отже, це мав бути не торт, а пляцок із кремом-глазур'ю зверху, але я щось перестаралася і натерла забагато моркви. А салату не хотілося. Як ви вже здогадалися, торт був морквяний, на чотири (!) коржі, з неймовірним ніжно-пікантним апельсиновим кремом. Найвишуканішим описом не передати його незвичний смак, тому лапайте рецепт - на пляцок, аби вийшов торт,  тіста треба подвійну порцію, спекти два коржі, і кожен розрізати по горизонталі, крему треба щонайменше втричі більше, і в нього треба дати менше масла і менше цукрової пудри, щоб він гарно просяк коржі. Найсмачніший торт із холодильника на наступний день. Отож,

150 г борошна
25 г крохмалю
1 ч.л. розпушувача
1 ч.л. соди
зо дві чайні ложки спецій (я використовую суміш меленої гвоздики, кориці, мускатного горіха й імбиру)
(я чогось не дала, але не пригадую, чи розпушувача, чи соди)
дрібка соли
цедра однієї невеликої помаранчі (я точно дала менше)
3 яйця
200 мл соняшникової олії
250 г цукру
150 г дрібно натертої моркви
65 г волоських горіхів шматочками
50 г родзинок
(я в один пляцок дала родзинки, а в инший - горіхи)

на крем:
80 г масла (м'якого)
200 г домашнього сиру (однорідного - меленого чи збитого блендером)
1 ст.л. соку помаранчі
2 ч.л. цедри помаранчі
 Я пекла у бритванці 26 см у діаметрі, і то він у мене намагався з неї "вилізти", в рецепті вказано бритванку 20 см.

Просіяти й змішати в одній ємності борошно, крохмаль, розпушувач (соду), сіль, спеції, цедру. Яйця розділити на білки і жовтки окремо. Збити міксером олію і цукор, додати моркву, сухі складники, родзинки, оріхі і попередньо збиті яєчні жовтки. Білки збити на штивну піну з дрібкою соли й акуратно вимішати з рештою тіста. Випікати одразу в розігрітій до 175 градусів духовці (до години часу), перевіряти готовність дерев'яним патичком. Вийняти з форми, вистудити на металевій решітці. 

Щоб зробити крем, збийте міксером м'яке масло, однорідний домашній сир, цедру і сік цитрини,  цукрову пудру. 

Найбільше тішить те, що принаймні морквяний торт можна зробити і в умовах карантину! 

Що ж до книжки, то це вже не так просто, адже найяскравіше враження, що вона в мене залишила - це бажання відвідати Барселону, пройтися майстерно описаними маршрутами, побачити згадані у творі місця... Тепер взагалі незрозуміло, коли таке бажання можна буде втілити в реальність. Але найдивніше, що воно виникло у мене - людини, яка зовсім не любить мандрувати... 

Треба сказати, що "розчитувалася" книжка довго, спершу вона видалася мені нудною і затягнутою, я постійно відволікалася через кожні кілька сторінок, а ще мене не покидало відчуття схожости її з якоюсь иншою, чи то враження, що я читала її раніше. Аж поки я зловила себе за читанням о другій ночі. І, не в змозі відкласти, я її дочитала... Вона насичена, гостросюжетна, заплутана, але цього не скажеш із перших сторінок! Книжка залишила в мене враження-картинки в голові, начебто вона була ілюстрована, чи то я переглянула фільм. До цих картинок приємно повертатися зараз, під час карантину, коли мені чомусь зовсім не читається!

Смакує до кави - 18. Завдання виконано.

Ця книжка вселяла у мене відчуття безнадії всі ті кілька днів, що я її читала - адже достатньо насичена, щоб хотілося проковтнути її одним махом, і водночас занадто груба для цього! І саме тому я не писатиму тут рецептів, до неї мусило йти щось звичне і сотні разів перевірене та описане, щось таке, що дозволяє залишатися у твоїй системі координат! Кави хотілося безперервно, міцної і змішаної з гарячим шоколадом, і я була безмежно вдячна всьому своєму попередньому життю, що не нажила згубніших залежностей, бо під цю книжку я б точно "зірвалася"! Наркотичне сп'яніння трагедій, що не відпускає попри жодні перипетії долі, і найголовніше - в кінці так і не відомо, чи судилося героям жити довго і щасливо, бо які ж вони герої? Герой тут - прикута, волелюбна пташка, яка всього лише зображення. І що такого щемкого-спільного в маленької-руденької Піппи, і тої Пеппі, в якої теж мама- янгол? Ця аналогія не давала мені спокою із першої згадки імени... Дуже багато відсилань до художників та мистецьких шкіл, які в мені не відгукнулись, бо я цілковитий невіглас у галузі живопису. Відчуття марноти - хтось організовує вибух, маючи якісь дуже міцні переконання, і лишаються десятки "збитих" із шахівниці фігур. Книжка залишила в моїй голові добрячий безлад... Самотність без сім'ї і в повній забезпеченій сім'ї (Енді), таке враження, що ніхто не може бути щасливим, що такої опції не існує. Все просякнуте димом, алкоголем і наркотиками, і читаючи книжку аж важко повірити, що буває по-иншому - як може бути не так у світі, де підривають музеї і програють в карти маєтки? І якось дуже навіть не хочеться думати, що цей світ і той, де засинають мої діти, а я вночі строчу на компі враження про книжку, прочитану в фотелі з гарячою кавою і яблучним пляцком.

Шлях митця - паралельні дороги

Два роки тому я починала цей шлях як чергове особисте зобов'язання, як обіцянку, яку одразу ж дозволила собі порушувати, що було запорукою того, що я таки зуміла, з перебоями і пробаченнями, пройти десять із дванадцяти тижнів. Я не знаю, що глобально дала мені ця книжка - під кінець роботи над нею вона видавалась мені квінтесенцією егоїзму. А як же жертовність? а служіння? а, а , а всі ті традиції, в дусі яких в Україні заведено виховувати дівчаток? З самого дитинства мені втовкмачували, що нема гіршої вади характеру понад егоїзм, що прагнути чогось для себе неприпустимо, і в тому ж дусі... Сказати, що це придусило мої егоїстичні пориви - від бажання з'їсти найласіший шматок торта і до прагнення провести вихідні на власний розсуд із користю і втіхою виключно для себе коханої, - означало б збрехати, мої пориви залишалися не менш егоїстичними, тільки я їх старанно приховувала, а якщо вдавалося здійснити - глибоко каралася. І чому ніхто не вчить нас того, що ділитися можливо лише тим, чого маєш вдосталь чи навіть в надлишку?! і як може ділитися людина, якій вічно всього бракує - часу, грошей, любови? це суперчить законам самозбереження! Саме в цій книжці я вперше зустрілася з поняттям "ресурсу" не в контексті економічної географії. Примотавши дво-тримісячну доцю в слінга, я  вирушала на побачення із собою - у милі серцю чи нові кав'ярні, по засипаних осіннім листом вуличках. Є якийсь сенс у тому, щоб ця книжка потрапила мені до рук незадовго після народження третьої дитини у нашому "дітоцентричному" суспільстві. Без неї мене для мене, мабуть, би не залишилось. Проте, вона не знайшла глибокого відгуку в моєму серці, і я навіть не знаю, чому... Бо зрештою, вона вчить рятувати себе самому, і вкотре наголошує, що наше життя - це наш вибір і наша відповідальність. І з цим ніби й не випадає сперечатися. але вкінці я зрозуміла, що ті всі милі вправи й практики займають весь мій вільний час (якого, можливо, і взагалі не було б без цієї книжки), мені начисто відбило охоту писати особисті щоденники (яких я вела кілька із більшою чи меншою періодичністю із шостого класу) - і хоч минуло близько півтора року, до щоденників я так і не повернулася, лише час від часу роблю якісь записи, аби "злити" надлишок емоцій, а ранкові сторінки, журнали досягнень тощо бачаться мені непростимим гайнуванням часу. Зрештою, ця книжка є непоганим нагадуванням собі про себе, і якщо ви начисто забули за повсякденними клопотами про те, що необхідно заробляти те, чим ви прагнете ділитися, то вона буде добрим нагадуванням. Що ж до мене, то в мене є моя "тиха кава", про яку я не дозволяю собі забувати, гачок із клубочком плетива та ще якісь милі і втішні дрібнички... А три грубезні зошити ранкових сторінок, які я списала за 10 тижнів, підуть в макулатуру. А книжка вирушить рятувати инших, давно пора! навряд чи я прагнутиму до неї повернутися, хоч мій "комплекс відмінниці" і тут стверджує, що я недопрацювала.

Смакує до кави - 17. Ностальгія і післясмак

Крим у моєму житті був трапився двічі - у сімнадцять і в двадцять два - і жодного разу я там не їла чебуреків. І перша моя мандрівка була таки "дикунами" - з батьками, наметами, подалі від цивілізації. Я п'яніла від природи і потерпала від самотности, як то часто було зі мною в тому віці незалежно від зовнішніх обставин... Але я зовсім не збиралась писати про це тут... Книжка Зірки Мензатюк "Дике літо в Криму" виявилася трохи не такою, як я очікувала (а очікувала я чогось схожого на її ж книжку "Як я руйнувала імперію", натомість, "Дике літо в Криму" - це продовження дитячо-підліткової книжки "Таємниця козацької шаблі", про що я не знала, коли брала її в бібліотеці, бо банально купилась на заголовок). Але байдуже, чого я очікувала, і якою ця історія виявилась, бо наче підступний шторм, вона підняла з глибин пласти спогадів і крижане усвідомлення, що я не можу познайомити своїх дітей із Кримом. Що його гірка й трагічна історія не десь далеко в минулому, а твориться й надалі, що це й далі для багатьох родин покинутий і спутошений дім із райською природою і ласкавим морем. І коли я навчилася смажити чебуреки років п'ять тому, вони в мене зовсім із Кримом не асоціювались, але тепер асоціюватимуться. І хоч я маю для чебуреків надзвичайно вдалий рецепт, я тут ним не поділюся, бо мені ще хочеться повернутися до цього обговорення, як хочеться повернутися у вільний і щасливий Крим, де пануватимуть автентичні традиції, і вікові мешканці, і рідні кримські топоніми... Книжку прочитано кілька тижнів тому, але вона настільки збурила мою пам'ять і свідомість, що до кави мені досі часом гикаються чебуреки, яких я не їла в Криму...

Смакує до кави-16. Повернення?

Гм, деколи здається, що в мене дуже обмежена оперативна пам'ять або дуже застарілий процесор... Нарешті з'явилося трохи часу відновити свої кулінарні експерименти, нарешті по святах! Щороку зітхаю з полегшенням, коли вони закінчуються, бо ще ні разу в житті мені і близько не вдалося зустріти-провести їх так, як би хотілося... але то таке, ретроспектива. А якщо повернутися до теми допису - то мушу чесно зізнатися, що вона трохи притягнута за вуха - чи то пак, одна її частина до другої за вуха притягнута. 

От ніяк я зараз не згадаю, четверта чи п'ята це книжка про Джорджа, яку ми "сімейно" читаємо, але за останній рік це однозначно наш улюблений літературний герой і мало не член родини, і чесно зізнаюся, книжку було прочитано до того, як з'явилися ці коржики, але вони настільки в стилі Джорджевої мами (фанатки екологічного способу життя і винахідливої кулінарки), що я просто не могла не поставити їх поруч! І що дуже дивно, що моє сімейство зацінило їх сповна, а не проігнорувало, як це часто буває з моїми спробами нагодувати їх здоровою їжею. Отож, ніжне всередині й хрумке зовні печиво насправді без цукру, без яєць і без борошна! Проте потребує підготовчого кроку - я звечора попереднього дня залила десь пів склянки насіння льону склянкою кімнатної кип'яченої води. До ранку суміш перетворилась на гидку, а проте надзвичайно корисну слизоту, яку я вимішала в блендері з перестиглим бананом, а тоді вже вручну з дрібними вівсяними пластівцями і родзинками - до консистенції тіста. Першу порцію я спекла у вистеленій пергаментом бритванці, і ледве віддерла печивка від паперу, тому решту вже допікала, накладаючи тісто тонким шаром у силіконові формочки. Печиво зацінили всі, воно чудово смакувало з кавою, а також із найсучаснішими науково-популярними статтями, якими "пересипаний" сюжет історії про Джорджа, і прочитання яких ми відкладаємо зазвичай на потім!