Flower candy

 Чи не найбільше з усіх моїх бісерних саморобок мені подобаються намиста із обплетених намистин. Така техніка трохи приховує саму красу бісеру, його фактурність, але вироби виглядають дуже ефектно. Ці коралі чомусь нагадують мені карамельки-льодяники - може через цукровий блиск білих намистин, чи через малинові асоціяції червоних, правда в тому, що ці коралі були покликані підсолодити мені одну прикрість - понад рік тому я зробила дуже трудоємке намисто з ось таких великих намистин "в квіточку", вигуляла раз чи два, і віддала на реалізацію на Вернісаж. Хтось із ним був вкрай необережний, намисто падало на асфальт, і деякі бісеринки побились. Продавчиня зателефонувала мені і віддала те, що вціліло. Майже на всіх намистинах були побиті бісеринки, а варто сказати, що ремонтувати бісері роботи значно важче, аніж сплести нові, тому я просто зняла вцілілу червону намистину - і з неї розпочала нове намисто - таке літнє і соковите, і сонячне - зовсім не схоже на мої попередні, які всі були з елементами чорного і темно-коричневого.

П.С. Доробила я це намисто саме завдяки тій перерві "в інтернеті", про яку писала раніше - жменя "намистин-льодяників" валялась у скриньці ще з зими - бракувало всього пари і зібрати все докупи. Це я до того, як корисно буває зробити павзу :) 

чому я не люблю мандрувати

Страшно таке писати - відчуття, ніби мене зараз закидають гнилими помідорами і тухлими яйцями. Мандри в сучасному урбаністичному суспільстві стали чимось на зразок глобальної релігії, що всіх обʼєднує... Тим не менше, я не навчилась мандрувати так, щоб це полюбити... В юності я трохи поїздила-політала волею обставин і чужих рішень. Це все дало мені досвід, який можна використати як арґумент. Досвід, як то кажуть, не пропʼєш... Проте майже всі мої мандрівки були сповнені емоційної порожнечі - ніби перегляд відео на ютубі. Я також багато їздила в дитинстві - мої батьки затяті мандрівники - і добре памʼятаю блювання в транспорті мало не щоразу (мене досі захитує у всьому, крім трамваю), харчові отруєння, сверблячку по всьому тілу від укусів комарів, недоречне відчуття спраги тощо. Кажуть, труднощі забуваються... Коли вже тепер ми вирушаємо кудись із дітьми, то повертаюся я з відчуттям, що вередування взагалі не припинялось, розбиті-подряпані коліна, як навмисне, постійно здираються і гояться тижнями, комарині укуси спухають і підсаджують на протиалергічне мінімум на тиждень, до всього додаються шмарки- тандемом, червоне горло (чому ви нам знову не купуєте морозива!!!) тощо... неважко забути труднощі одно-дво-денної мандрівки, а от наступних двох тижнів - вже не так легко. Я просто мусила це написати - коли стрічка новин переповнена мандрівко-враженнями, всі безперестанку питають, куди ми їдемо, а я мрію тихенько вишивати біля вікна з горнятком кави, то відчуваю себе якоюсь неправильною. Я хочу поїхати ... кудись. Хочу, щоб мене (і двох дітей на додачу) не нудило нестерпно в машині (автобусі, потязі, тролейбусі...), щоб не заїдали комарі і мурахи, щоб діти не вередували годинами. А ще це нестерпне відчуття згаяного часу - скільки ж всього корисного можна було зробити за ці години добирань невідомо для чого. Ну справді - для чого? Якось так - вилила душу. По-доброму заздрю тим, хто легко забуває неприємності й складнощі мандрівок, кому не псують настрою довгі детальні збирання (щоб нічого не забути), хто відчуває місця серцем і вміє з ними взаємодіяти. Можливо, колись і я так навчуся... чи якось не так, але таки навчуся мандрувати.

You know the answer

 Якось сама собою утворилася ця перерва з інтернетом - з останнього дня червня і до 19 липня я не заходила у фейсбук і не перевіряла електронну пошту. І якось дивовижним чином вдалося "закрити" кілька задавнених проєктів, на які завжди бракувало часу. Серед них - вишила нарешті собі футболочку із вічною істиною від бітлів :). На схемку вже давненько натрапила в неті, точніше навіть не на схемку, а на світлину вишитої картинки - по ній і вишивала. Тепер ношу і тішуся. А робити селфі я так і не навчилася :)