вчасно

Мене страшенно дратує, що ставлюсь до цього блогу як до написання диплому. Ну як мінімум - як до курсової. Ходжу, виношую плани й задумки, збираю світлини, а потім ловлю себе на тому, що це все вже не актуально, що я живу вже чимось иншим, Отак я хотіла писати про те, що літо мене не відпускає, що мені було замало сонця цього року, і що хоч осінь - моя улюблена пора, та цього року я не чекаю на неї з нетерпінням, як ця сама осінь нестримно увірвалася в мою душу і затопила її по вінця - і ось вже діти приносять додому повні жмені-кишені листя-горіхів-каштанів-жолудів-крилаточок-колючиків. І це все осідає на столах і поличках, а в мене рука не підіймається це все викинути, та й сама я мимохіть зупиняюсь, щоб підібрати якісь "скарби". І вже мені зовсім не сумно за літом, з яким я цього літа не дуже порозумілась, я вдячна цій осені за густі ранкові тумани, за барвисті відкриття і за відчуття початку, що не зникло в мене ще з часів навчання і надалі відроджується кожної осени. А ще - осінь на селі просто прекрасна! Думаю, саме це і розбудило мої почуття!

То є моя осінь
з краплями на листі,

То є моя осінь
в калиновім намисті.

КетЯги горобини,
І пахне виноград...

Повільно засинає
старий замшілий сад.

Вже  викопано бульбу,
Достигли гарбузи,

Червонобокі яблука
у кошиках з лози,

Трава в імлі сріблистій.
І небо в павуках.

В калиновім намисті
Потроху жовкне сад