У будь-якій незрозумілій ситуації - печи печиво!

 Не хочу прибирати - печу, не хочу робити складний переклад - печу, не можу зосередитись на підготовці до заняття - печу, не хочу гуляти з дітьми - печу. Хліб, тістечка, пляцки, кексики. Не хочу варити зупу - печу. Це вже виглядає навіть кумедно, особливо в такий психологічно нестійкий період, як весна. Попри всю мою любов до випічки, не можу собі уявити, щоб пекла на продаж чи працювала в цій галузі. Це ніби дуже особиста терапія, вишуканий спосіб втечі від того, що маєш зробити, від справи, що близька до результату. Я ніби боюся доводити справи до кінця. 

 Часто ловлю себе на спробі самосаботажу або захворюю в найвідповідальніший момент.  Мені дуже рідко вдається задумати щось - і втілити. Зазвичай між цими подіями минає від кількох тижнів до кількох місяців, а в рідкісних випадках навіть років, впродовж яких короткі напади ентузіязму й натхненної праці змінюються тривалими зависаннями і робінням чого завгодно, аби не того, що треба. Доходить до абсурду, адже ситуація повторюється навіть з улюбленою "терапевтичною" випічкою, коли, задумавши випробувати якийсь рецепт чи спекти торт,     

 я тижнями ходжу і думаю про нього, і при цьому мало не щодня печу якісь инші печивка, кекси чи піцу. До чого тут стільки світлин з печивом? До того, що я нарешті вирішила  зробити бабці бісерного хрестика, якого пообіцяла й задумала ще зо два роки тому, і зуміла розтягнути справу від сили двох вечорів аж на два тижні - а все завдяки тому, що ну просто необхідно було щось спекти щовечора, і пів години на те, щоб завершити зробленого майже повністю за перший вечір хрестика, не було. Завдяки цьому хрестику ми їли домашній хліб на  

квасному молоці зі спельтою (яку я дві години молола вручну на кавовому млинку), тістечка "хусточки" з айвовим, яблучним та полуничним варенням, "кошички" з чорним шоколадом і (роз)мороженими вишнями, ті ж "хусточки" з невідомим варенням від бабці Ґєні, гарбузові кекси з пармезаном. Хрестика я таки доробила і відправила поштою бабці - буде їй несподіванка. 
Сказати, що мені ця "особливість" не подобається, означало би злукавити перед собою. Саме завдяки їй мені часто вдається бути "активною мимоволі": треба навести лад з одягом, а я натомість варю борщ, печу пляцки, займаюсь рукоділлям сама чи з дітками, читаю їм вголос десятки сторінок в день, перекладаю щось. І все замість того, щоб поприбирати в шафі. Якби я зібрала волю в кулак - і поскладала одяг одразу, як виникла така потреба, нічого цього б не було, я не взялася б одразу за инші справи, бо після виконання "завдання" я зазвичай розслабляюся і на мене нападає апатія. А коли потрібну справу розтягнути чи відкласти, щойно по завершенню вже є ціла купа нових термінових завдань, а совість не дає розслабитись, бо ж на попереднє змарновано стільки часу - і байдуже на всі ті кекси, намиста, і прочитані казки :) 

ПС. Дякую Ольці за те, що нагадала про чудовий рецепт "хусточок" і за натхнення :)

Для тих, хто заглянув сюди за рецептом:

Пальчики (або "хусточки" - в моєму виконанні). 3 столові ложки смальцю, 200 грамів маргарини посікти з пів кг борошна, 50 гр дріжджів розчинити в пів склянки теплого молока + 1ст. ложка борошна +1ст. ложка цукру. В розчинені дріжджі додаємо борошно з жиром, місимо тісто як на вареники (лівко). Тонко розтачуємо, ріжемо на квадратики, на серединку кладемо ложечку варення (щоб не витікало, вимішуємо з ложкою-двома панірувальних сухарів перед тим), скручуємо або пальчики, або трубочки, або складаємо трикутничком - по діягоналі - і заліплюємо краї виделкою (мій улюблений варіянт), печемо при 180 градусів до золотистого кольору, теплі посипаємо пудрою. мені найсмачніші гарячі, але й зимні добрі. їх можна робити і з м'ясом, і з твердим чи домашнім сиром солені, бо тісто несолодке. а ще я з цього тіста роблю пиріг з гречкою і картопляним пюре. Смачного!