Крим у моєму житті був трапився двічі - у сімнадцять і в двадцять два - і жодного разу я там не їла чебуреків. І перша моя мандрівка була таки "дикунами" - з батьками, наметами, подалі від цивілізації. Я п'яніла від природи і потерпала від самотности, як то часто було зі мною в тому віці незалежно від зовнішніх обставин... Але я зовсім не збиралась писати про це тут... Книжка Зірки Мензатюк "Дике літо в Криму" виявилася трохи не такою, як я очікувала (а очікувала я чогось схожого на її ж книжку "Як я руйнувала імперію", натомість, "Дике літо в Криму" - це продовження дитячо-підліткової книжки "Таємниця козацької шаблі", про що я не знала, коли брала її в бібліотеці, бо банально купилась на заголовок). Але байдуже, чого я очікувала, і якою ця історія виявилась, бо наче підступний шторм, вона підняла з глибин пласти спогадів і крижане усвідомлення, що я не можу познайомити своїх дітей із Кримом. Що його гірка й трагічна історія не десь далеко в минулому, а твориться й надалі, що це й далі для багатьох родин покинутий і спутошений дім із райською природою і ласкавим морем. І коли я навчилася смажити чебуреки років п'ять тому, вони в мене зовсім із Кримом не асоціювались, але тепер асоціюватимуться. І хоч я маю для чебуреків надзвичайно вдалий рецепт, я тут ним не поділюся, бо мені ще хочеться повернутися до цього обговорення, як хочеться повернутися у вільний і щасливий Крим, де пануватимуть автентичні традиції, і вікові мешканці, і рідні кримські топоніми... Книжку прочитано кілька тижнів тому, але вона настільки збурила мою пам'ять і свідомість, що до кави мені досі часом гикаються чебуреки, яких я не їла в Криму...
Немає коментарів:
Дописати коментар