Два роки тому я починала цей шлях як чергове особисте зобов'язання, як обіцянку, яку одразу ж дозволила собі порушувати, що було запорукою того, що я таки зуміла, з перебоями і пробаченнями, пройти десять із дванадцяти тижнів. Я не знаю, що глобально дала мені ця книжка - під кінець роботи над нею вона видавалась мені квінтесенцією егоїзму. А як же жертовність? а служіння? а, а , а всі ті традиції, в дусі яких в Україні заведено виховувати дівчаток? З самого дитинства мені втовкмачували, що нема гіршої вади характеру понад егоїзм, що прагнути чогось для себе неприпустимо, і в тому ж дусі... Сказати, що це придусило мої егоїстичні пориви - від бажання з'їсти найласіший шматок торта і до прагнення провести вихідні на власний розсуд із користю і втіхою виключно для себе коханої, - означало б збрехати, мої пориви залишалися не менш егоїстичними, тільки я їх старанно приховувала, а якщо вдавалося здійснити - глибоко каралася. І чому ніхто не вчить нас того, що ділитися можливо лише тим, чого маєш вдосталь чи навіть в надлишку?! і як може ділитися людина, якій вічно всього бракує - часу, грошей, любови? це суперчить законам самозбереження! Саме в цій книжці я вперше зустрілася з поняттям "ресурсу" не в контексті економічної географії. Примотавши дво-тримісячну доцю в слінга, я вирушала на побачення із собою - у милі серцю чи нові кав'ярні, по засипаних осіннім листом вуличках. Є якийсь сенс у тому, щоб ця книжка потрапила мені до рук незадовго після народження третьої дитини у нашому "дітоцентричному" суспільстві. Без неї мене для мене, мабуть, би не залишилось. Проте, вона не знайшла глибокого відгуку в моєму серці, і я навіть не знаю, чому... Бо зрештою, вона вчить рятувати себе самому, і вкотре наголошує, що наше життя - це наш вибір і наша відповідальність. І з цим ніби й не випадає сперечатися. але вкінці я зрозуміла, що ті всі милі вправи й практики займають весь мій вільний час (якого, можливо, і взагалі не було б без цієї книжки), мені начисто відбило охоту писати особисті щоденники (яких я вела кілька із більшою чи меншою періодичністю із шостого класу) - і хоч минуло близько півтора року, до щоденників я так і не повернулася, лише час від часу роблю якісь записи, аби "злити" надлишок емоцій, а ранкові сторінки, журнали досягнень тощо бачаться мені непростимим гайнуванням часу. Зрештою, ця книжка є непоганим нагадуванням собі про себе, і якщо ви начисто забули за повсякденними клопотами про те, що необхідно заробляти те, чим ви прагнете ділитися, то вона буде добрим нагадуванням. Що ж до мене, то в мене є моя "тиха кава", про яку я не дозволяю собі забувати, гачок із клубочком плетива та ще якісь милі і втішні дрібнички... А три грубезні зошити ранкових сторінок, які я списала за 10 тижнів, підуть в макулатуру. А книжка вирушить рятувати инших, давно пора! навряд чи я прагнутиму до неї повернутися, хоч мій "комплекс відмінниці" і тут стверджує, що я недопрацювала.
Немає коментарів:
Дописати коментар