Смакує до кави - 18. Завдання виконано.

Ця книжка вселяла у мене відчуття безнадії всі ті кілька днів, що я її читала - адже достатньо насичена, щоб хотілося проковтнути її одним махом, і водночас занадто груба для цього! І саме тому я не писатиму тут рецептів, до неї мусило йти щось звичне і сотні разів перевірене та описане, щось таке, що дозволяє залишатися у твоїй системі координат! Кави хотілося безперервно, міцної і змішаної з гарячим шоколадом, і я була безмежно вдячна всьому своєму попередньому життю, що не нажила згубніших залежностей, бо під цю книжку я б точно "зірвалася"! Наркотичне сп'яніння трагедій, що не відпускає попри жодні перипетії долі, і найголовніше - в кінці так і не відомо, чи судилося героям жити довго і щасливо, бо які ж вони герої? Герой тут - прикута, волелюбна пташка, яка всього лише зображення. І що такого щемкого-спільного в маленької-руденької Піппи, і тої Пеппі, в якої теж мама- янгол? Ця аналогія не давала мені спокою із першої згадки імени... Дуже багато відсилань до художників та мистецьких шкіл, які в мені не відгукнулись, бо я цілковитий невіглас у галузі живопису. Відчуття марноти - хтось організовує вибух, маючи якісь дуже міцні переконання, і лишаються десятки "збитих" із шахівниці фігур. Книжка залишила в моїй голові добрячий безлад... Самотність без сім'ї і в повній забезпеченій сім'ї (Енді), таке враження, що ніхто не може бути щасливим, що такої опції не існує. Все просякнуте димом, алкоголем і наркотиками, і читаючи книжку аж важко повірити, що буває по-иншому - як може бути не так у світі, де підривають музеї і програють в карти маєтки? І якось дуже навіть не хочеться думати, що цей світ і той, де засинають мої діти, а я вночі строчу на компі враження про книжку, прочитану в фотелі з гарячою кавою і яблучним пляцком.

Шлях митця - паралельні дороги

Два роки тому я починала цей шлях як чергове особисте зобов'язання, як обіцянку, яку одразу ж дозволила собі порушувати, що було запорукою того, що я таки зуміла, з перебоями і пробаченнями, пройти десять із дванадцяти тижнів. Я не знаю, що глобально дала мені ця книжка - під кінець роботи над нею вона видавалась мені квінтесенцією егоїзму. А як же жертовність? а служіння? а, а , а всі ті традиції, в дусі яких в Україні заведено виховувати дівчаток? З самого дитинства мені втовкмачували, що нема гіршої вади характеру понад егоїзм, що прагнути чогось для себе неприпустимо, і в тому ж дусі... Сказати, що це придусило мої егоїстичні пориви - від бажання з'їсти найласіший шматок торта і до прагнення провести вихідні на власний розсуд із користю і втіхою виключно для себе коханої, - означало б збрехати, мої пориви залишалися не менш егоїстичними, тільки я їх старанно приховувала, а якщо вдавалося здійснити - глибоко каралася. І чому ніхто не вчить нас того, що ділитися можливо лише тим, чого маєш вдосталь чи навіть в надлишку?! і як може ділитися людина, якій вічно всього бракує - часу, грошей, любови? це суперчить законам самозбереження! Саме в цій книжці я вперше зустрілася з поняттям "ресурсу" не в контексті економічної географії. Примотавши дво-тримісячну доцю в слінга, я  вирушала на побачення із собою - у милі серцю чи нові кав'ярні, по засипаних осіннім листом вуличках. Є якийсь сенс у тому, щоб ця книжка потрапила мені до рук незадовго після народження третьої дитини у нашому "дітоцентричному" суспільстві. Без неї мене для мене, мабуть, би не залишилось. Проте, вона не знайшла глибокого відгуку в моєму серці, і я навіть не знаю, чому... Бо зрештою, вона вчить рятувати себе самому, і вкотре наголошує, що наше життя - це наш вибір і наша відповідальність. І з цим ніби й не випадає сперечатися. але вкінці я зрозуміла, що ті всі милі вправи й практики займають весь мій вільний час (якого, можливо, і взагалі не було б без цієї книжки), мені начисто відбило охоту писати особисті щоденники (яких я вела кілька із більшою чи меншою періодичністю із шостого класу) - і хоч минуло близько півтора року, до щоденників я так і не повернулася, лише час від часу роблю якісь записи, аби "злити" надлишок емоцій, а ранкові сторінки, журнали досягнень тощо бачаться мені непростимим гайнуванням часу. Зрештою, ця книжка є непоганим нагадуванням собі про себе, і якщо ви начисто забули за повсякденними клопотами про те, що необхідно заробляти те, чим ви прагнете ділитися, то вона буде добрим нагадуванням. Що ж до мене, то в мене є моя "тиха кава", про яку я не дозволяю собі забувати, гачок із клубочком плетива та ще якісь милі і втішні дрібнички... А три грубезні зошити ранкових сторінок, які я списала за 10 тижнів, підуть в макулатуру. А книжка вирушить рятувати инших, давно пора! навряд чи я прагнутиму до неї повернутися, хоч мій "комплекс відмінниці" і тут стверджує, що я недопрацювала.

Смакує до кави - 17. Ностальгія і післясмак

Крим у моєму житті був трапився двічі - у сімнадцять і в двадцять два - і жодного разу я там не їла чебуреків. І перша моя мандрівка була таки "дикунами" - з батьками, наметами, подалі від цивілізації. Я п'яніла від природи і потерпала від самотности, як то часто було зі мною в тому віці незалежно від зовнішніх обставин... Але я зовсім не збиралась писати про це тут... Книжка Зірки Мензатюк "Дике літо в Криму" виявилася трохи не такою, як я очікувала (а очікувала я чогось схожого на її ж книжку "Як я руйнувала імперію", натомість, "Дике літо в Криму" - це продовження дитячо-підліткової книжки "Таємниця козацької шаблі", про що я не знала, коли брала її в бібліотеці, бо банально купилась на заголовок). Але байдуже, чого я очікувала, і якою ця історія виявилась, бо наче підступний шторм, вона підняла з глибин пласти спогадів і крижане усвідомлення, що я не можу познайомити своїх дітей із Кримом. Що його гірка й трагічна історія не десь далеко в минулому, а твориться й надалі, що це й далі для багатьох родин покинутий і спутошений дім із райською природою і ласкавим морем. І коли я навчилася смажити чебуреки років п'ять тому, вони в мене зовсім із Кримом не асоціювались, але тепер асоціюватимуться. І хоч я маю для чебуреків надзвичайно вдалий рецепт, я тут ним не поділюся, бо мені ще хочеться повернутися до цього обговорення, як хочеться повернутися у вільний і щасливий Крим, де пануватимуть автентичні традиції, і вікові мешканці, і рідні кримські топоніми... Книжку прочитано кілька тижнів тому, але вона настільки збурила мою пам'ять і свідомість, що до кави мені досі часом гикаються чебуреки, яких я не їла в Криму...

Смакує до кави-16. Повернення?

Гм, деколи здається, що в мене дуже обмежена оперативна пам'ять або дуже застарілий процесор... Нарешті з'явилося трохи часу відновити свої кулінарні експерименти, нарешті по святах! Щороку зітхаю з полегшенням, коли вони закінчуються, бо ще ні разу в житті мені і близько не вдалося зустріти-провести їх так, як би хотілося... але то таке, ретроспектива. А якщо повернутися до теми допису - то мушу чесно зізнатися, що вона трохи притягнута за вуха - чи то пак, одна її частина до другої за вуха притягнута. 

От ніяк я зараз не згадаю, четверта чи п'ята це книжка про Джорджа, яку ми "сімейно" читаємо, але за останній рік це однозначно наш улюблений літературний герой і мало не член родини, і чесно зізнаюся, книжку було прочитано до того, як з'явилися ці коржики, але вони настільки в стилі Джорджевої мами (фанатки екологічного способу життя і винахідливої кулінарки), що я просто не могла не поставити їх поруч! І що дуже дивно, що моє сімейство зацінило їх сповна, а не проігнорувало, як це часто буває з моїми спробами нагодувати їх здоровою їжею. Отож, ніжне всередині й хрумке зовні печиво насправді без цукру, без яєць і без борошна! Проте потребує підготовчого кроку - я звечора попереднього дня залила десь пів склянки насіння льону склянкою кімнатної кип'яченої води. До ранку суміш перетворилась на гидку, а проте надзвичайно корисну слизоту, яку я вимішала в блендері з перестиглим бананом, а тоді вже вручну з дрібними вівсяними пластівцями і родзинками - до консистенції тіста. Першу порцію я спекла у вистеленій пергаментом бритванці, і ледве віддерла печивка від паперу, тому решту вже допікала, накладаючи тісто тонким шаром у силіконові формочки. Печиво зацінили всі, воно чудово смакувало з кавою, а також із найсучаснішими науково-популярними статтями, якими "пересипаний" сюжет історії про Джорджа, і прочитання яких ми відкладаємо зазвичай на потім!